Коли захоплення відеоіграми стає розладом за класифікацією ВООЗ?

✅ Медичний контент перевірено

Циганков Дмитро Валерійович

Лікар психіатр-нарколог вищої категорії, психотерапевт • Клініка «Вибір+», Львів

Закінчив Львівський державний медичний університет ім. Данила Галицького (1997). Базова психотерапевтична освіта — Трускавецька школа психотерапії (2000–2004), напрям «Індивідуальна психологія Адлера». З 2021 р. — лікар Першого ТМО м. Львова. У 2023 р. здобув спеціалізацію лікаря-психотерапевта (ФПО ЛДМУ). Дійсний член Української Спілки Психотерапевтів (УСП), сертифікований психотерапевт, гіпнотерапевт.

🎓 Стаж 25+ років 🧠 Психотерапевт УСП 💉 Психіатр вищої категорії 🌀 Гіпнотерапевт

«Він грає по вісім годин на добу — це вже хвороба?» Це найчастіше запитання, з яким родини звертаються до психіатрів і психотерапевтів, коли йдеться про відеоігри. І відповідь на нього не залежить від кількості годин. Людина може грати багато й залишатися здоровою, а може грати помітно менше — і вже мати стан, який Всесвітня організація охорони здоров’я визнає розладом. Різниця проходить не по секундоміру, а по тому, що саме гра робить із життям людини та чи здатна вона цю гру зупинити.

У 2019 році на 72-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я було затверджено 11-й перегляд Міжнародної класифікації хвороб (ICD-11), а з 1 січня 2022 року документ набув чинності. Саме там уперше з’явився окремий діагноз — ігровий розлад (gaming disorder), код 6C51. Він розміщений у групі «Розлади внаслідок адиктивної поведінки» — поруч із розладом внаслідок азартних ігор. Це означає, що ВООЗ визнала: надмірна гра в частини людей розвивається за тими самими механізмами, що й залежність, і потребує медичної, а не лише виховної відповіді.

У цій статті ми розберемо, що саме означає діагноз 6C51, які три критерії використовує ВООЗ, чому потрібні 12 місяців спостереження, чим сильне захоплення відрізняється від хвороби, як влаштований механізм втягування та коли по допомогу треба звертатися невідкладно. Матеріал підготовлено фахівцями наркологічно-психіатричної клініки «Вибір+» — практичні аспекти допомоги, зокрема формати терапії, докладно описані на сторінці про лікування залежності від відеоігор. Тут же ми свідомо зосереджуємося на іншому: на класифікації, критеріях і межі між нормою та розладом.

Чому ігровий розлад опинився серед офіційних діагнозів ВООЗ

Дискусія про те, чи можна вважати надмірну гру хворобою, тривала понад два десятиліття. Перший офіційний крок зробила Американська психіатрична асоціація: у DSM-5 (2013) з’явився опис Internet Gaming Disorder, але не як повноцінного діагнозу, а в розділі III — серед станів, що потребують подальшого вивчення. Цей статус зберігся й у переглянутому виданні DSM-5-TR (2022). Тобто американська класифікація описала явище, але не наважилася визнати його самостійною хворобою.

ВООЗ пішла далі. Ключовим аргументом стало те, що в клінічній практиці різних країн — від Південної Кореї та Японії до Нідерландів і Німеччини — накопичилася критична маса людей, які зверталися по допомогу саме через ігри, мали виражені порушення в навчанні, роботі, стосунках і сні, і при цьому не підпадали під жоден наявний діагноз. Без коду в класифікації такі пацієнти формально не існували: їх не можна було ні порахувати, ні внести до статистики, ні передбачити під них фінансування послуг. Поява коду 6C51 вирішила саме цю проблему — вона зробила стан видимим для систем охорони здоров’я.

Важливо розуміти, чого ВООЗ не зробила. Вона не оголосила відеоігри шкідливими, не встановила «безпечну норму годин» і не патологізувала захоплення. У документах організації прямо наголошується, що ігровий розлад стосується лише невеликої частки тих, хто грає, а більшість гравців не мають і не матимуть жодних проблем зі здоров’ям. Класифікація описує не гру, а особливий патерн поведінки, за якого людина втрачає здатність керувати цією грою.

Друге поширене непорозуміння — нібито діагноз можна поставити за анкетою в інтернеті або за відчуттям батьків. Ні. ICD-11 — це інструмент для лікаря. Код 6C51 виставляє психіатр або лікар-психотерапевт після клінічної оцінки, з урахуванням віку, етапу розвитку, життєвих обставин і супутніх станів. Онлайн-тести можуть бути приводом замислитися, але не підставою для висновку про хворобу.

Три критерії ігрового розладу за ICD-11 (код 6C51)

ВООЗ описала ігровий розлад через три обов’язкові ознаки, які мають бути присутні одночасно, плюс критерій тривалості й критерій значущого порушення функціонування. Логіка тут та сама, що й для інших адиктивних розладів: не важливо, скільки саме людина грає — важливо, чи керує вона цим процесом, яке місце гра посідає серед інших цінностей і чи здатна людина зупинитися, коли наслідки вже очевидні.

Нижче ми розберемо кожен критерій окремо. Варто одразу зауважити: жоден із них сам по собі не є діагнозом. Підліток, який іноді засиджується за грою до ночі перед канікулами, не має розладу. Розлад — це стійка конструкція з усіх трьох елементів, яка тримається місяцями й ламає життя людини в кількох сферах одночасно.

Критерій 1: порушений контроль над грою

Перша ознака — порушений контроль (impaired control). Він стосується початку гри, її частоти, інтенсивності, тривалості, обставин і завершення. Людина сідає «на пів години» і встає через п’ять. Обіцяє собі закінчити після поточного матчу — і грає ще шість. Ставить будильник, вимикає роутер, віддає телефон рідним — і все одно знаходить спосіб повернутися до гри.

Принципово важливо, що йдеться не про відсутність бажання зупинитися, а про невдалі спроби це зробити. Людина із залежністю зазвичай чудово розуміє, що грає забагато, і щиро хоче змінити ситуацію. Саме розрив між наміром і фактичною поведінкою — головний клінічний маркер. У бесіді ми часто чуємо формулювання: «Я знаю, що треба спати, я собі обіцяв, і я все одно граю». Це не про слабку волю — це про те, що система самоконтролю в цей момент працює гірше, ніж система пошуку винагороди.

Ще один прояв порушеного контролю — гра в обставинах, які людина сама вважає неприйнятними: під час робочих нарад, на парах, уночі перед іспитом, у лікарні, під час сімейних подій. Коли людина грає всупереч власним правилам і потім відчуває сором — це вже сигнал, що контроль ослаб.

Критерій 2: зростання пріоритету гри над іншими інтересами

Друга ознака — зростання пріоритету (increasing priority given to gaming). Гра поступово витісняє інші заняття та життєві обов’язки. Спершу зникають хобі, потім спорт, потім живе спілкування, згодом — навчання чи робота, догляд за собою, сон і харчування.

Це найпоказовіший критерій для родини, бо він видимий ззовні. Не потрібно вимірювати години — достатньо чесно відповісти: що зникло з життя людини за останній рік? Якщо людина продовжує вчитися, працює, зустрічається з друзями, займається спортом, доглядає за собою — і при цьому грає багато, це радше інтенсивне захоплення. Якщо ж усе перелічене згорнулося до розміру, який ледве підтримує існування, а гра залишилася єдиним стабільним заняттям — це вже інша картина.

Клінічно важлива деталь: пріоритет зростає не через те, що інші справи стали нецікавими самі по собі. Навпаки, при вираженому розладі людина часто скаржиться, що «нічого більше не радує». Гра дає швидкий, передбачуваний і гарантований результат, а реальне життя — повільний, невизначений і не завжди приємний. Мозок обирає коротший шлях, і поступово поріг задоволення від звичайних справ підіймається.

Критерій 3: продовження гри попри негативні наслідки

Третя ознака — продовження або нарощування гри попри виникнення негативних наслідків. Це найважчий критерій для заперечення, бо він оперує фактами, а не оцінками. Відрахування з університету, втрата роботи, борги, розрив стосунків, конфлікти в сім’ї, погіршення зору й постави, порушення сну, проблеми з харчуванням, ізоляція — і гра триває в тому самому або більшому обсязі.

Тут працює той самий механізм, що й при хімічних залежностях: наслідки не гальмують поведінку, а часто підсилюють її. Людина отримує неприємність у реальному житті, відчуває напругу, сором і безпорадність — і повертається до єдиного знайомого способу зняти цю напругу. Виходить замкнене коло, у якому гра одночасно є джерелом проблем і засобом їх переживання.

ICD-11 додає до трьох критеріїв ще одну умову: патерн поведінки має призводити до значущого порушення в особистій, сімейній, соціальній, освітній, професійній або іншій важливій сфері. Якщо людина грає багато, але жодна зі сфер її життя об’єктивно не постраждала, підстав для діагнозу немає — навіть якщо родичам це не подобається.

Чому діагноз потребує 12 місяців і коли цей термін скорочують

ICD-11 указує, що описаний патерн поведінки має бути присутнім протягом щонайменше 12 місяців. Ця вимога здається дивною родинам, які прийшли по допомогу «просто зараз», але вона має чітке обґрунтування. Психіка людини — особливо підлітка — переживає періоди тимчасового занурення в одне заняття. Виходить довгоочікувана гра, починаються канікули, руйнуються стосунки, змінюється школа — і людина на кілька тижнів чи місяців іде в гру. У більшості випадків цей епізод завершується сам, коли зовнішні обставини змінюються.

Критерій дванадцяти місяців захищає від гіпердіагностики. Він відсіює реактивні епізоди й залишає стійкі патерни. Без нього діагноз масово ставили б людям, які переживають кризу, депресивний епізод або тривожний розлад і тимчасово шукають прихистку у грі — і тоді лікували б не те, що потрібно.

Водночас ВООЗ передбачила виняток: якщо всі діагностичні вимоги виконано і симптоми виражені важко, термін може бути скорочений. Це принципово важливо. Якщо 15-річний підліток за чотири місяці припинив ходити до школи, майже не виходить із кімнати, спить по три години, схуд і реагує агресією на будь-яку спробу перервати гру — чекати рік ніхто не буде й не має. У такій ситуації лікар оцінює стан за сукупністю ознак і починає допомогу негайно.

На практиці критерій 12 місяців виконує ще одну функцію — він переорієнтовує родину з питання «чи це діагноз?» на питання «що вже зруйновано і що з цим робити?». Формальний код потрібен системі охорони здоров’я. Родині ж потрібна відповідь на інше: чи має людина проблему, яка потребує втручання. І ця відповідь може бути ствердною задовго до того, як формально спливе рік.

Чим інтенсивне захоплення відрізняється від розладу

Найкорисніше, що можна зробити з критеріями ВООЗ, — перекласти їх на мову побутових спостережень. Нижче наведено порівняння двох станів за тими параметрами, які найлегше перевірити без спеціальної підготовки. Це не діагностична шкала й не привід для самостійних висновків, а орієнтир для розмови з фахівцем.

Зверніть увагу: у таблиці немає жодного рядка про кількість годин. Це не випадковість. Професійний кіберспортсмен може проводити за грою більше часу, ніж людина з розладом, — і залишатися повністю функціональним. А підліток, який грає три години на день, може мати всі три критерії ВООЗ, якщо ці три години витіснили школу, сон і друзів, а спроби їх скоротити щоразу зриваються.

Ще одна типова помилка — оцінювати стан за жанром гри. Немає «безпечних» і «небезпечних» жанрів у клінічному сенсі. Мають значення механіки утримання (про них — далі), уразливість конкретної людини та її життєвий контекст. Одна й та сама гра для однієї людини буде відпочинком, а для іншої — способом уникати нестерпної реальності.

Що відбувається в мозку і в психіці: механізми втягування

Критерії ВООЗ описують що відбувається, але не пояснюють чому. Щоб зрозуміти, чому людина не може просто «взяти себе в руки», варто розглянути три рівні: нейробіологічний, психологічний і рівень дизайну самих ігор. Вони діють спільно, і саме тому проблема виявляється стійкішою, ніж очікують родичі.

Нейробіологічний рівень: система винагороди й змінне підкріплення

В основі лежить дофамінова система винагороди — мережа, що охоплює вентральну ділянку покришки та прилегле ядро (вентральне смугасте тіло). Дофамін тут відповідає не стільки за задоволення, скільки за передчуття винагороди й за навчання: він позначає ситуації, які варто повторити. Ігри влаштовані так, щоб цей сигнал спрацьовував часто й у непередбачуваний момент.

Ключовий механізм називається змінним підкріпленням (variable ratio reinforcement) — той самий, що робить настільки стійкими азартні ігри. Коли винагорода приходить не щоразу, а випадково, поведінка закріплюється значно міцніше, ніж за передбачуваного результату, і значно повільніше згасає. Рідкісний предмет, який випадає з малою ймовірністю, ранговий матч, результат якого невідомий, скриня з випадковим вмістом — усе це працює за тим самим принципом.

Паралельно змінюється баланс між префронтальною корою (планування, гальмування імпульсів, оцінка наслідків) і підкірковими структурами, що реагують на сигнали винагороди. У підлітків цей баланс від природи зміщений: система винагороди дозріває раніше, ніж система контролю, і остаточне дозрівання префронтальної кори триває приблизно до 25 років. Саме тому підлітковий вік — період підвищеної вразливості, і саме тому апеляція до сили волі в цьому віці працює гірше, ніж структурні зміни середовища.

Психологічний рівень: які потреби закриває гра

Сучасні багатокористувацькі ігри дуже точно закривають три базові психологічні потреби, описані в теорії самодетермінації Едварда Десі та Річарда Раяна: автономію (я сам вирішую, куди йти і що робити), компетентність (я бачу свій прогрес, я вмію те, чого не вміють інші) та приналежність (у мене є команда, гільдія, спільнота, де на мене розраховують).

Проблема виникає тоді, коли ці потреби не задовольняються в житті поза грою. Підліток, якого цькують у школі, у грі має статус і повагу. Дорослий, який роками не бачить результату своєї роботи, у грі отримує чіткий, вимірюваний і швидкий прогрес. Людина із соціальною тривогою у грі має спілкування без ризику осуду за зовнішність чи невдалу фразу. Гра не «краде» людину — вона пропонує те, чого бракує, і робить це надійніше за реальність.

Звідси випливає практичний висновок, який часто ігнорують: просто відібрати гру означає відібрати єдине джерело автономії, компетентності й приналежності, нічого не давши натомість. Тому в терапії ми завжди працюємо не тільки з обмеженням гри, а й із тим, чим людина заповнить вивільнене місце. Без цієї другої частини обмеження тримаються тижнями, а не роками.

Рівень дизайну: чому ігри стають дедалі «липкішими»

Третій рівень — комерційний. Значна частина сучасних ігор монетизується не через продаж копії, а через утримання гравця в грі якнайдовше. Це формує набір типових механік: щоденні завдання, які згорають, якщо пропустити день; серії входів, що обнуляються; сезонні пропуски з обмеженим терміном; кооперативні активності, де відсутність одного гравця підводить команду.

Окремої уваги заслуговують механіки з випадковим вмістом за реальні гроші. Кілька європейських регуляторів розглядали їх як близькі до азартних ігор, і в деяких юрисдикціях ухвалювали обмежувальні рішення. Для клініциста тут важливий не юридичний статус, а те, що поєднання випадкової винагороди з фінансовими витратами створює додатковий шар ризику — з таких випадків найчастіше починаються борги.

Розуміння дизайну корисне ще й тому, що знімає провину. Коли людина усвідомлює, що гру спроєктувала команда фахівців із поведінкової психології саме для утримання уваги, їй легше перестати вважати себе «слабкою» й почати говорити про конкретні механізми, які на неї діють. Це зазвичай перший крок до реальних змін.

Онлайн, офлайн і «ризикована гра»: як ICD-11 деталізує стан

Ігровий розлад у ICD-11 не є однорідною категорією. Усередині рубрики 6C51 передбачено рівно три коди залежно від того, у якому середовищі відбувається гра: переважно онлайн (6C51.0), переважно офлайн (6C51.1) та неуточнений варіант (6C51.Z), який використовують, коли даних для розрізнення бракує. На перший погляд це формальність, але клінічно різниця істотна.

Онлайн-формат додає соціальний компонент і зовнішні зобов’язання. Людина грає не сама, а в команді, де її відсутність має наслідки для інших: підводить гільдію, зриває рейд, знижує рейтинг спільноти. Це створює додатковий тиск, який утримує в грі навіть тоді, коли самої гри вже не хочеться. Крім того, онлайн-ігри працюють цілодобово — сервери не зачиняються, і немає природної точки завершення. Офлайн-формат таких соціальних гачків не має, тому клінічно трапляється рідше, але може бути пов’язаний із глибшою ізоляцією.

Окремо в ICD-11 існує поняття ризикованої гри (hazardous gaming, код QE22). Воно розміщене не серед хвороб, а в розділі про фактори, що впливають на стан здоров’я. Це стан, коли патерн гри вже помітно підвищує ризик шкоди для фізичного чи психічного здоров’я самої людини або оточення, але діагностичних вимог до розладу ще не досягнуто. Простими словами — це зона попередження.

Для родин ця категорія особливо корисна. Вона легітимізує втручання на ранньому етапі: не треба чекати, доки стан «дозріє» до повноцінного діагнозу. Якщо гра вже коштує людині сну, оцінок або стосунків, це достатня підстава для консультації — навіть якщо формально до коду 6C51 ще далеко. У практиці клініки «Вибір+» саме ці випадки мають найкращий прогноз, бо звички ще не встигли витіснити всі альтернативи.

Кіберспорт, стримінг і навчання: де проходить межа

Одразу після появи коду 6C51 представники ігрової індустрії висловили побоювання, що діагноз ударить по кіберспорті та професійних гравцях. Побоювання зрозуміле, але воно ґрунтується на неправильному прочитанні критеріїв. ВООЗ ніде не говорить про кількість годин — вона говорить про втрату контролю, витіснення інших сфер життя і продовження попри шкоду.

Професійний кіберспортсмен грає багато, але його гра структурована: є розклад тренувань, тренер, аналітик, часто — спортивний лікар і психолог, режим сну й фізичної підготовки. Він може зупинитися, коли треба, бере вихідні, має контракт, дохід і кар’єрну траєкторію. Гра для нього — робота, а не спосіб уникати реальності. За критеріями ВООЗ це не розлад, скільки б годин не показував лічильник.

Водночас професійний статус не дає імунітету. Серед кіберспортсменів і стримерів трапляються всі ті самі проблеми: порушення сну, вигорання, тривожні розлади, а іноді й порушений контроль над грою поза тренуваннями. Клінічно значуще питання завжди те саме: людина керує грою чи гра керує людиною? У професійному середовищі відповідь маскується професією, і саме тому такі випадки часто виявляються пізно.

Ще складніша ситуація — підліток, який пояснює своє занурення планами стати кіберспортсменом або стримером. Тут не варто ані висміювати мету, ані приймати її беззастережно. Корисно перевести розмову в площину фактів: чи є команда, тренер, розклад, змагання, результати, чи є план Б, чи не постраждало навчання. Якщо структури немає, а є лише гра по 10 годин і мрія — це, найімовірніше, не кар’єрний шлях, а спосіб пояснити собі й іншим те, що вже не вдається контролювати.

Вік, стать і супутні стани: кому ризик вищий

Оцінки поширеності ігрового розладу різняться між дослідженнями дуже сильно — від часток відсотка до кількох відсотків серед тих, хто грає, залежно від країни, вибірки й використаних критеріїв. Найчастіше в оглядах фігурують значення в межах приблизно 1–3%, і навіть автори цих оглядів наголошують на високій неоднорідності даних. Причина проста: до появи єдиного коду різні дослідники користувалися різними шкалами, і результати виявилися погано зіставними. Тому будь-яку конкретну цифру варто читати обережно.

Стабільнішими залишаються два спостереження. Перше: розлад значно частіше виявляють у підлітків і молодих чоловіків, з піком приблизно від 12 до 25 років. Друге: серед дівчат і жінок стан діагностують рідше, але це може частково відображати відмінності в типах ігор і в тому, як формулюються скарги, а не лише реальну різницю в поширеності.

Найважливіший фактор — це супутні психічні стани. У клінічній практиці ігровий розлад рідко буває ізольованим. Найчастіше поруч ідуть депресивні стани, тривожні розлади, соціальна тривога, розлад дефіциту уваги з гіперактивністю, розлади сну, а в дорослих — іще й вживання алкоголю чи інших речовин. У частини пацієнтів гра є вторинною: вона з’явилася як спосіб упоратися з депресією чи тривогою, і лікування лише самої гри без роботи з основним станом дає короткочасний результат.

Додаються й соціальні фактори: цькування в школі, конфлікти в родині, втрата близької людини, переїзд, вимушене переміщення, тривала ізоляція. За останні роки в Україні до цього переліку додалися воєнні обставини — порушений режим, тривога, втрата звичного оточення. Для частини підлітків і дорослих гра стала єдиним доступним простором передбачуваності. Це важливо враховувати, бо в такому контексті різке позбавлення гри без альтернативної підтримки може погіршити стан.

Як оцінюють стан фахівці і чому самодіагноз ненадійний

Оцінка починається не з тестів, а з розгорнутої клінічної бесіди. Лікареві потрібно зрозуміти хронологію: коли почалося занурення, що йому передувало, як змінювалися сон, навчання чи робота, стосунки, настрій, апетит, фінанси. Окремо з’ясовують історію спроб обмежити гру — що саме людина пробувала, як довго трималася і що сталося далі. Ці спроби дають найточнішу інформацію про рівень контролю.

Другий обов’язковий блок — пошук супутніх станів. Оцінюють настрій, тривогу, здатність концентруватися, наявність думок про самопошкодження, вживання психоактивних речовин. Для підлітків додатково збирають інформацію від батьків і, за згоди, зі школи — не для контролю, а щоб побачити картину з кількох боків. У наркологічно-психіатричній клініці «Вибір+» таку оцінку проводять лікарі-психіатри та психотерапевти, а за потреби до неї долучають сімейного психолога.

Чому онлайн-тести не замінюють лікаря

У дослідженнях застосовують структуровані інструменти — зокрема Gaming Disorder Test (GDT), розроблений під критерії ICD-11, і шкали, побудовані на основі критеріїв DSM-5 для Internet Gaming Disorder. Ці інструменти корисні для скринінгу й наукових вибірок, але вони не є діагнозом. Опитувальник не бачить контексту: він однаково оцінить підлітка в гострій кризі й студента на канікулах.

Друга проблема самодіагностики — систематичне спотворення відповідей. Люди із залежністю схильні применшувати час гри й витрати, а стривожені батьки — навпаки, перебільшувати. У бесіді лікар може перевірити суперечності, звірити дані з різних джерел, поставити уточнювальні запитання. Анкета цього не робить.

Тому правильна роль тесту — привід звернутися, а не висновок. Якщо результат насторожив, наступний крок — очна консультація, де фахівець розбере, чи виконуються критерії ВООЗ, чи немає іншого стану, який маскується під ігровий розлад, і що робити далі. Саме з такої оцінки починається будь-яке обґрунтоване лікування залежності від відеоігор, і без неї план допомоги буде побудований наосліп.

Коли по допомогу звертатися терміново і що робити близьким

Більшість ситуацій із надмірною грою не є невідкладними — їх варто розв’язувати планово, з фахівцем, без паніки. Але є стани, за яких зволікати не можна, і про них родина має знати заздалегідь. Нижче наведено орієнтири, які використовують у клінічній практиці.

Ознаки, за яких звертатися треба невідкладно

• Висловлювання про небажання жити, самопошкодження, прощальні фрази. Це абсолютний пріоритет — будь-яка згадка про суїцидальні наміри вимагає негайного звернення по психіатричну допомогу, незалежно від того, як вона прозвучала й наскільки «несерйозною» здалася.
• Виражена агресія або руйнівна поведінка при спробі перервати гру. Якщо людина трощить речі, погрожує або застосовує фізичну силу, це вже питання безпеки всіх у домі, і розв’язувати його самотужки не варто.
• Повна відмова від школи, роботи й виходу з кімнати протягом тижнів. Затяжна ізоляція може бути ознакою не лише ігрового розладу, а й депресивного епізоду чи тривожного розладу, які потребують окремого лікування.
• Тяжкий дефіцит сну — кілька діб майже без відпочинку. Тривала депривація сну сама по собі викликає порушення сприйняття, дезорієнтацію й різке зростання ризику небезпечних вчинків.
• Помітна втрата ваги, відмова від їжі та води, ознаки виснаження. Це вже соматичний стан, який потребує медичного огляду, а не виховних розмов.
• Неконтрольовані витрати й борги через внутрішньоігрові покупки. Фінансова шкода наростає швидко і часто стає окремим приводом для кризи в родині, тому вимагає втручання одразу.

Що робити рідним — і чого робити не варто

Перше, з чого варто почати, — зібрати факти замість оцінок. Замість «ти весь час граєш» корисно два тижні спокійно фіксувати: скільки годин, у який час, що передувало довгим сесіям, що зникло з життя. Ці записи дадуть лікареві більше, ніж будь-які емоційні описи, і водночас знизять градус суперечок удома.

Друге — говорити про наслідки, а не про гру. Розмова «відеоігри — це марна трата життя» гарантовано зайде в глухий кут, бо для людини гра має цінність. Розмова «я бачу, що ти майже не спиш і за півроку перестав зустрічатися з друзями, і мене це лякає» відкриває діалог, бо стосується фактів, а не смаків.

Третє — домовлятися про поступові, реалістичні межі, а не оголошувати тотальну заборону. Раптове й повне позбавлення гри в підлітка з вираженим розладом зазвичай дає вибух конфлікту, приховану гру й втрату довіри. Поетапне скорочення з одночасним відновленням сну, режиму харчування й хоча б одного заняття поза грою працює значно надійніше.

Чого робити не варто: звинувачувати й соромити («ти нікчема», «ти зруйнував собі життя») — сором посилює втечу в гру; торгуватися грошима й подарунками за скорочення гри — це вбудовує гру в систему винагород; вимикати інтернет усьому будинку без попередження; ставити ультиматуми, які ви не готові виконати; і, нарешті, розв’язувати проблему поодинці, роками, без фахівця. Якщо ситуація триває понад пів року й самостійні спроби не дають результату, розумніше залучити спеціаліста — комплексна допомога при залежності від відеоігор завжди включає роботу не лише з людиною, яка грає, а й із родиною, бо саме сімейна система найчастіше або підтримує зміни, або мимоволі повертає все на місце.

Часті запитання

Скільки годин гри на день вважається розладом за критеріями ВООЗ?

ВООЗ не встановлює жодного порогу в годинах. Діагноз ігрового розладу (код 6C51) ґрунтується на трьох ознаках: порушений контроль над грою, зростання пріоритету гри над іншими інтересами та обов’язками, продовження або нарощування гри попри негативні наслідки. Додається вимога значущого порушення функціонування та тривалості патерну щонайменше 12 місяців. Тому людина може грати багато годин і не мати розладу, а може грати менше і мати всі критерії.

Чим ігровий розлад у ICD-11 відрізняється від Internet Gaming Disorder у DSM-5-TR?

Ігровий розлад у ICD-11 (6C51) є повноцінним офіційним діагнозом: класифікацію ухвалено у 2019 році, вона набула чинності з 1 січня 2022 року. Internet Gaming Disorder у DSM-5 і DSM-5-TR розміщено в розділі III — серед станів, що потребують подальшого вивчення, тобто це ще не затверджений діагноз. Крім того, ICD-11 описує стан через три основні критерії, тоді як DSM пропонує перелік із дев’яти ознак.

Чи обов’язково чекати 12 місяців, перш ніж звертатися по допомогу?

Ні. Дванадцять місяців — це вимога для формального встановлення діагнозу, і ВООЗ прямо передбачає виняток: якщо всі діагностичні вимоги виконано і симптоми виражені важко, термін може бути скорочений. Звертатися по консультацію варто тоді, коли гра вже помітно шкодить сну, навчанню, роботі, здоров’ю або стосункам. У ICD-11 для таких випадків існує окрема категорія — ризикована гра (QE22), яка описує підвищений ризик шкоди ще до появи повного розладу.

Чи означає діагноз ВООЗ, що відеоігри шкідливі для всіх?

Ні. ВООЗ наголошує, що ігровий розлад стосується лише невеликої частки тих, хто грає, а переважна більшість гравців не мають і не матимуть пов’язаних проблем зі здоров’ям. Класифікація описує не саму гру, а специфічний патерн поведінки з втратою контролю та шкідливими наслідками. Оцінки поширеності в оглядах різняться і найчастіше перебувають у межах приблизно 1–3% серед тих, хто грає, з великою неоднорідністю даних.

Чи можуть професійні кіберспортсмени мати ігровий розлад?

Сам по собі великий обсяг гри в кіберспорті не є розладом, бо гра там структурована: є розклад тренувань, тренер, режим сну, дохід і кар’єрна траєкторія, а людина здатна зупинитися, коли потрібно. Проте професійний статус не дає імунітету: серед гравців і стримерів трапляються порушення сну, тривожні розлади, вигорання, а іноді й порушений контроль над грою поза тренуваннями. Вирішальне питання те саме — людина керує грою чи гра керує людиною.

Читайте також

• Залежність від комп’ютерних ігор: ознаки, які помічають першими

Матеріал має інформаційний характер і не замінює консультацію лікаря.

Джерела

• ВООЗ. Міжнародна класифікація хвороб 11-го перегляду (ICD-11) — рубрика 6C51 «Gaming disorder», підтипи 6C51.0 / 6C51.1 / 6C51.Z, а також QE22 «Hazardous gaming». Офіційний браузер класифікації: icd.who.int.
• ВООЗ. Інформаційні матеріали з питань адиктивної поведінки (Addictive behaviours: gaming disorder) — роз’яснення щодо змісту діагнозу, його поширеності та застережень проти надмірної діагностики: who.int.
• American Psychiatric Association. DSM-5-TR (2022) — розділ III, «Internet Gaming Disorder» як стан, що потребує подальшого вивчення; перелік із дев’яти запропонованих критеріїв.
• NICE. Gambling-related harms: identification, assessment and management (NG248, 28 січня 2025) — настанова Національного інституту охорони здоров’я та вдосконалення медичної допомоги Великої Британії; приклад доказового підходу до оцінки та ведення поведінкових залежностей, застосовний як методологічний орієнтир: nice.org.uk.
• Pontes H. M. та співавтори. Gaming Disorder Test (GDT) — інструмент скринінгу, розроблений безпосередньо під критерії ICD-11; опис розробки та валідації опубліковано в International Journal of Mental Health and Addiction (2021).
• Deci E. L., Ryan R. M. Теорія самодетермінації (self-determination theory) — концепція базових психологічних потреб в автономії, компетентності та приналежності, що використовується для пояснення привабливості ігрових середовищ.